До музею історії ДДМУ, розташованому в морфологічному корпусі нашого університету, завітав випускник фармацевтичного факультету 1963 року – провізор, полковник у відставці Микола Олександрович Шматко. Людина цікавої долі, він поділився спогадами про незабутні роки навчання в alma mater та цікавими сторінками свого життя.
Микола Шматко народився 6 лютого 1941 року в м. Дніпродзержинськ (нині Кам’янське), куди переїхав разом із батьками напередодні Другої світової війни з Полтавщини. Його батько – інвалід війни, мати займалася вихованням дітей. У школі Микола був відомим бешкетником, хоча навчався з задоволенням. Після 9 класу працював будівельником, а освіту продовжив у вечірній школі. 1958 року вступив до нашого навчального закладу (тодішнього Дніпропетровського медичного інституту) на фармацевтичний факультет. І жодного разу не пошкодував про обраний шлях, хоч до цього мріяв стати хірургом.
З особливою теплотою Микола Олександрович згадує студентські роки. Його навчання розпочалося за часів, коли морфологічний корпус ще перебував у післявоєнних руїнах. Однак курс, що складався зі 100 студентів, поєднала міцна дружба на все життя. Після закінчення інституту й донині однокурсники Миколи Олександровича підтримують той зв’язок, що народився під час навчання.
З любов’ю, повагою та вдячністю згадує Микола Шматко викладачів, які стали для нього справжніми наставниками. Запам’яталася своєю вимогливістю та мудрістю декан факультету, завідувачка кафедри судової хімії Марія Авдіївна Науменко. Ця судова хімія тоді здавалася студентам дуже складною, однак вельми цікавою наукою. Адже доводилося на заняттях розглядати навіть випадки навмисного злочинного отруєння людей! Залишили свій слід у пам’яті студентів і професори кафедри фармакології Григорій Овсійович Батрак та Степан Іванович Хрустальов. Студенти між собою жартома називали предмет фармакології «батракологією» – за прізвищем завідувача кафедри.
У студентські роки Микола Олександрович брав активну участь в художній самодіяльності інституту. На сцені він виступав з дитинства. Ще в школі співав, танцював, декламував вірші, був конферансьє. Відвідував драмгурток, виступав соло у чоловічому хорі, грав на домрі в оркестрі народних інструментів. За часів студентства був учасником Клубу веселих та кмітливих, відвідував театральну студію. Грав в інститутському театрі мініатюр. Любов до мистецтва та сцени проніс крізь усе життя.
Не менш захопливою частиною навчання в інституті була практика після кожного курсу, що проходила у різних містах та установах: у всесоюзному інституті лікарських та ароматичних рослин, на хімічному фармацевтичному заводі, де студенти брали участь у виготовленні лікарських настоянок, пластирів. У Києві майбутні фармацевти знайомилися з технологіями виробництва медичних препаратів.
Закінчення інституту у 1963 році стало визначним етапом життя. Ніби вчора відбулося вручення дипломів в деканаті, який знаходився на території лікарні ім. Мечникова! А потім урочистості продовжилися у парку Шевченка, де випускники святкували початок професійного життя. Це було незабутньо!
Після інституту Микола Олександрович працював фармінспектором у Дніпропетровському обласному відділі охорони здоров’я, згодом розпочав службу у військовій медицині. Пройшов шлях від начальника медичного постачання дивізії до полковника медичної служби. Проходив службу в складних та екстремальних умовах на Камчатці, Чукотці, у Забайкаллі, в зоні ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.
«Найсуворіші умови життя були саме на Чукотці, на мисі Шмідта, – розповідає Микола Олександрович. Крайня північ, вічна мерзлота, край, про який говорять, що тут 12 місяців зима, решта – літо. Взимку морози сягали позначки -55 градусів. Полярна ніч, завірюха, найсильніші вітри, що збивають з ніг. Пересуватись територією в такий час можливо лише, прив’язуючись до канатів та міцно тримаючись за них. Якщо не втримаєшся, може віднести в тороси, і ніхто тебе не знайде. Вантажі з усім необхідним для життя з великої землі постачали раз на рік. Це було справжнім святом: життя прийшло! Подивитись на це видовище виходили всі мешканці поселення. Великий караван кораблів пробирався крізь вічну мерзлоту. Попереду вертоліт вказував напрямок руху криголама, який звільняв водяний простір від криги, а за ним – один за одним кораблі, що везли обладнання для праці, паливо, техніку, продукти, медичне обладнання та ліки – все необхідне для життя в умовах Крайньої півночі. Вантаж із кораблів вивантажували на танковози за допомогою підйомних кранів та відвозили до міста призначення. Медичні постачання привозили до воєнного госпіталю – єдиного на мисі, де лікувалися і військові, і цивільне населення».
Чорнобиль – особлива сторінка спогадів полковника медичної служби М. О. Шматка. Під час ліквідації наслідків аварії йому був доручений важливий напрям роботи: забезпечити всю Чорнобильську зону та військові частини медикаментами та медобладнанням. Працював тоді без вихідних, спав уривками, однак з честю виконав покладені на нього обов’язки!
Полковник М. О. Шматко нагороджений орденом «За службу Батьківщині». Неодноразово в житті йому доводилося чути слова: «Дякую Вам, докторе й низький уклін!».
2025 року Миколі Олександровичу виповнилося 84 роки і ніколи з часів студентства він не втрачав зв’язок із рідним навчальним закладом! Донині підтримує стосунки з однокурсниками, бере участь у зустрічах випускників, активно виступає на ветеранських заходах університету. Його особиста історія надихає, демонструючи, що відданість своїй справі та любов до професії залишаються на все життя.
